“Літературна зустріч з
Ліною Костенко”
“Я вибрала долю собі сама”.
Мета: ознайомити старшокласників із творчістю
поетеси, розкрити дивовижний світ поезії, високу художню довершеність, яскраву образність
поетичних рядків, на прикладі життя і творчості Ліни Костенко, виховувати в
учнів національну гідність і свідомість.
розкрити талановиту, багату натуру
поетеси, визначити ті джерела, що формували її письменницький дар; ознайомити
учнів з чарівною силою слова поетеси, розвивати творчі здібності учнів;
виховувати силу волі й життєву стійкість на прикладі життя цієї жінки, відчуття
прекрасного.
Обладнання: збірки творів Ліни Костенко, епіграф,
ілюстративний матеріал.
Епіграф уроку:
А по природі
жінка ж –
тільки жінка,
смаглява золота
віолончель…
Хто ж натягнув
такі
скажені
струни
на цю, таку
струнку
віолончель.
Ліна Костенко
Українська душа. Українська
совість… Історія українського народу – все це вкладено в імені поетеси Ліни
Костенко,без якої важко сьогодні уявити українську поезію . У її дивовижному за
красою і силою поетичному голосі гармонійно поєдналися зворушлива ніжність
жінки і твердість духу справжнього борця.
Вчитель зачитує епіграф
Поезію Ліни Костенко люблять
усі, поетеса настільки вміло формує думку, вона у неї виходить глибинною,
мудрою, тактовною і у той же час оформлена простими словами, легко лягає на
душу.
“Буває
часом сліпну від краси,
Спиняюся,
не знаю,
що воно за диво…”
Вірш “Страшні
слова”
Страшні слова, коли вони мовчать,
коли вони зненацька причаїлись,
коли не знаєш, з чого їх почать,
бо всі слова були уже чиїмись.
Хтось ними плакав, мучивсь, болів,
із них почав і ними ж і завершив.
Людей мільярди і мільярди слів,
а ти їх маєш вимовити вперше!
Все повторялось: і краса, й потворність.
Усе було: асфальти й спориші.
Поезія – це завжди неповторність,
якийсь безсмертний дотик до душі.
(вчитель)
Сьогодні у Великої поетеси день
народження. 80 років. Славний., багатий, щедрий ювілей. Ми підготували урок “Літературна
зустріч з Л.В.Костенко”. Це – своєрідний спосіб приєднатися до привітань. Хоч
сама поетеса свої ювілеї ніколи не відзначала пишно і урочисто. За її словами —
“Ювілей – це не свято, це підсумки і висновки.”
Давайте, згадаємо її життєвий і творчий шлях.
І. Біографія
Л.Костенко
1. Дитинство
2. Роки навчання
3. Творчість. Збірки.
4. “Маруся Чурай”
(Сценка уривок з роману.)
5. Нагороди і відзнаки.
6. Нагороди
(вчитель)Ліна Костенко
відмовилася від звання “Герой України”, якого була удостоєна до першої річниці незалежності, бо
вважала, що в такий складний для Батьківщини час соромно отримувати нагороди.
“ТворчістьЛіни Костенко – це відображення цілої епохи, лишається
шкодувати, що її поезія досі широко не перекладена англійською мовою. Адже нею
міг би захоплюватися весь світ.
Ліна Костенко – єдина наша сучасниця серед
українців, яка справді заслуговує на Нобелівську премію. Потрібно віддати
належну шану жінці, яка є символом України.” Ігор Пасічник, ректор
Національного університету “Острозька академія.”
7. Оксана
Пахльовська
Розчиниш крижане вікно весни.
Нехай нам сумно, але це минеться.
Ти першим квітам колір поясни,
бо їм цвісти вже скоро заманеться.
Знов пада сніг і знову розтає.
І світ навкруг і мудрий, і безумний.
Нехай нам трудно,
і нехай нам сумно,-
є ця весна. І ми на світі є.
Хай наша юність плаче горілиць.
Нехай їй досвід буде оборонцем.
А ми з тобою - тільки двоє птиць,
котрі летять між мороком і сонцем.
(вчитель)Ліна Костенко рідко
спілкується з журналістами, ми майже не бачимо її на телеекрані. Але сьогодні
вона погодилася на зустріч з нами.
Інтерв’ю з Ліною Костенко
1.
Ліно Василівно, скажіть, що відчуває людина в день свого
80-ти ліття?
Буває часом дивне відчуття,
що час іде, а я собі окремо.
Мені п'ять років. Я іще дитя.
Люблю цукерки і читаю Брема.
Все щось майструю, думаю, дивлюсь,
таке мале, уперте і шалене.
Росту. Сміюсь. Нічого не боюсь.
А це мій син. І схожий він на мене
2.
Ліно Василівно, скажіть, будь ласка, коли було написано ваш перший вірш ?
Справа не в тому, коли було написано перший вірш.
Справа в тому – коли вперше відчута поезія.
Душа в словах – як море в перископі,
І спомин той – як відсвіт на чолі…
Мій перший вірш написаний в окопі,
Він друкувався просто на землі.
3.
На вашу думку, поезія – це особливий дар, стан душі, чи
результат наполегливої праці?
Поезія – це те, чого не можна до кінця передати у слові,
насамперед це стан душі.
Поезія -
це завжди неповторність,
якийсь
безсмертний дотик до душі.
4.
Ми знаємо, що Ви в Радянському Союзі задихалися в атмосфері
духовної блокади, тотального наступу на паростки національного відродження.
Ваша поезія тоді була криком протесту.
Як Вам працюється
зараз, в демократичній державі?
… пам’ятайте, що на цій планеті ,
Відколи сотворив її пан Бог,
Ще не було епохи для поетів,
Але були поети для епох.
5.
Ваше життєве кредо?
Свобода і правда.
Я трохи звір. Я не люблю неволі,
Я вирвуся, хоч лапу відгризу.
Я не люблю нещасних. Я – щаслива.
Моя свобода
завжди при мені.
6.
Ліно Василівно, скажіть, чи поділяєте Ви таку думку? «Життя
– це боротьба, щоб жити - треба боротися.»
Так, і моє життя цьому – підтвердження.
Я, що прийшла у світ не для корид,
Що не люблю юрби та телекамер,
О, як мені уникся і набрид
Щоденний спорт - боротися з биками.
Я обираю пурпуровий плащ,
Бики вже люттю наливають очі.
Я йду на них, душе моя не плач,
Ці види спорту вже
тепер жіночі!
7.
Ліно Василівно, Ви вірити в долю? Людина обирає долю, чи
вона дається від народження? Чи змінили б ви що-небудь у своєму житті, якби час
можна було повернути назад?
Наснився
мені чудернацький базар
Під небом у чистому полі,
для різних людей,
для щедрих і скнар,
продавались різні Долі.
Одні
були царівен не гірш,
а
другі,— як бідні Міньйони.
Хто
купляв собі Долю за гріш,
А
хто — і за мільйони.
Дехто
щастям своїм платив.
Дехто
платив сумлінням.
Дехто
— золотом золотим.
А
дехто — вельми сумнівним.
Долі-ворожки,
тасуючі дні,
До
покупців горнулись.
Долі
самі набивались мені,
І
тільки одна відвернулась.
Я глянула їй в обличчя смутне,
Душею покликала очі
—Ти все одно не візьмеш мене...,—
—сказала вона неохоче.
—А може, візьму?
—Ти собі затям...,—
—сказала вона суворо.—
За мене треба платити життям,
А я принесу тобі горе.
— То хто ж
ти така?
Як твоє ім'я? Чи варто такої плати?
— Поезія — рідна сестра моя
Правда людська — наша мати.
І я
її прийняла, як закон,
І диво велике сталось:
Минула
ніч. І скінчився сон,
А
Доля мені зосталась.
Я
вибрала Долю собі сама
І що зі мною не станеться —
У
мене жодних претензій нема
до
Долі — моєї обраниці.
8.Скажіть, будь
ласка, Ліно Василівно, чи ви мріяли про славу, про квіти, прихильників? Адже ви
дуже відома людина.
Митцю не треба нагород,
Його судьба нагородила.
Коли в людини є народ,
Тоді вона уже людина.
9.Ліно Василівно, я знаю, що ви дуже любите матінку-природу.
Чим вона є для вас?
Мені здається, як і для кожної
людини, природа — це спокій, здоров'я, натхнення. Це моя окрема сторінка
творчості.
Мені ізмалку люблять всі дерева,
І розуміє бузиновий пан,
чому верба, від крапель кришталева,
мені сказала: «Здрастуй!» — крізь
туман,
Чому ліси чекають мене знову,
На щит піднявши сонце і зорю.
Я їх люблю, я знаю їхню мову,
Я з ними теж мовчанням говорю.
10.Ліно Василівно! Я знаю, що ваше інтимне життя було завжди закрите для всіх,
але ваші вірші про кохання розкривають перед нами надзвичайно дивовижний світ
високих почуттів — святих, чистих, високошляхетних, одухотворених.
Так, кохання для мене
Це казка днів — вона була недовгою.
Це світлий сон — пішов без вороття.
Це тихе сяйво над моєю долею —
Воно лишилось на усе життя.
11. Ліно Василівно. Ви
воістину маєте Божий дар слова, є взірцем громадської мужності. Таким поетом,
як ви, може пишатися будь-який народ світу. Чим для вас є Україна?
Шматок землі, ти звешся Україною,
Ти був до нас. Ти будеш після нас.
12. Ліно Василівно, у вас є улюблена тематика творів?
Я пишу на
різні теми: історичну – роман “Берестечко”,
історико-романтичну – “Маруся Чурай”,
філософську, інтимну – “Лейтмотив щастя”.
Але, що б
я не писала, на першому місці завжди були проблеми морального вибору.
Але не бійся прикрого рядка.
Прозрінь не бійся, бо вони як ліки.
Не бійся правди, хоч яка гірка,
не бійся смутків, хоч вони як ріки.
13. Над чим ви
працюєте в даний час?
Я готую до друку книгу віршів, а також прозовий твір —
велику документальну повість про
Чорнобиль.
Ми – атомні заложники прогресу
Вже в нас нема ні лісу,
ні небес.
Так і живем
од
стресу і до стресу
Абетку смерті маємо – АЕС.
14. Ми пам’ятаємо,
що десять років тому, в день вашго
70-тиліття, на зустріч прийшло стільки ваших прихильників, що київський Будинок учителя не помістив усіх
бажаючих. Скажіть у чому секрет такої популярності?
Було
життя осяяне красою,
Любов і
честь цінились над життя.
15. І на
закінчення. Ліно Василівно, що б ви побажали своїм читачам, поціновувачам вашої
дивовижної поезії?
І все на світі треба пережити.
І кожен фініш – це по суті старт.
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.
Хай буде все небачене побачено.
Хай буде все пробачене пробачено
Хай буде вік прожито як належить,
На жаль, від нас нічого не залежить
А треба жити…
16. Щиро дякуємо
вам, за інтерв’ю. Бажаємо вам творчих успіхів і наснаги, нових мистецьких
звершень, читачам – ніколи не розлучатися з неповторною, мудрою й пристрасною
поезією Ліни Костенко.
(вчитель)Перша любов в поезії Ліни Костенко – почуття
світле, ніжне, кришталево чисте, схоже на вишневий цвіт, на вранішню росу.
***
В пустелі сизих вечорів,
в полях безкрайніх проти неба
о, скільки слів і скільки снів
мені наснилося про тебе!
Не знаю, хто ти, де живеш,
кого милуєш і голубиш.
А знаю – ти чекаєш теж,
тривожно вгадуєш і любиш.
Хлопець з волоссям кольору льону
І я прийду в життя твоє.
Тебе, незнаного, впізнаю,
як син вигнанця впізнає
прикмети батьківського краю.
Хлопець з волоссям кольору льону
Я ради цього ладна жить.
Всі чекають, проходять мимо,
Аби в повторах не згубить
одне, своє неповториме.
***
Світлий сонет
Як пощастило дівчинці в сімнадцять,
в сімнадцять гарних, неповторних літ!
Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.
Вона ридає, але все як слід.
Вона росте ще, завтра буде вищенька.
Але печаль приходить завчасу.
Це ще не сльози – це квітуча вишенька,
що на світанку струшує росу.
Вона в житті зіткнулась з неприємністю:
хлопчина їй не відповів взаємністю.
І то чому: бо любить іншу дівчину,
а вірність має душу неподільчиву.
Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.
Як пощастило дівчинці в сімнадцять!
***
Ранесенько акації ще спали,
росою ще не сплакались кущі,
ми йшли удвох і вишні осипали
рожевий цвіт на трави і хвощі.
Стояла тиша. Плесо придніпрове
торкала чайка, вигнуте крило.
А сонце, сонце, сонце – пурпурове! –
такого ще ніколи не було.
А ми ішли. Нас вишні осипали.
Ще довго пам'ять буде там ходить.
Ранесенько, акації ще спали…
Мовчали ми, щоб їх не розбудить.
***
Недобрий жарт
зіграла з нами доля.
Стояли дні у черзі ні за чим.
А це прийшло - як спалах, як сваволя,
без дозволу, без права, без причин!
Ця непритомність розуму і серця,
цієї казки несходимий ліс...
І ні причин, ні просвітку, ні сенсу.
Летить душа над прірвою навскіс.
***
Біла
симфонія
Було нам
тоді не до сміху.
Ніч
підняла завісу —
...біла
симфонія снігу
пливла
над щоглами лісу.
А ліс, як
дрейфуюча шхуна.
скрипів,
у льоди закутий.
І
хлопець, зворушливо юний,
сказав із
дорослим смутком:
— Ти
пісня моя лебедина,
останнє
моє кохання.—
В такому
віці людина
кохає
завжди востаннє.
Бо то уже
справа гідності —
життя,
бач, як сон, промайнуло.
Підлітки
для солідності
мусять
мати минуле.
Завіяні
снігом вітрила
звисали
як біла гичка...
Я теж
йому щось говорила,
І теж,
певно, щось трагічне.
Було
кохання фатальне,
майже з
драми Ростана.
Я тільки
сніг пам'ятаю,
Отой, що
давно розтанув.
Білу
симфонію снігу.
Шхуну, в
льоди закуту...
А нам з
тобою — до сміху!
А нам з
тобою — не смутно!
І добре
тобі, і весело
на білому
світі жити.
Ти
тільки, як всі воскреслі,
не любиш
про смерть говорити.
І маєш,
напевно, рацію.
Минуле
вмерзає в кригу.
І це вже
не декорація...
Біла
симфонія снігу.
Стогне
завія до рання,
зламавши
об ліс крило...
Ти — моє
перше кохання.
Останнє
уже було.
(вчитель)
Вірші Ліни
Костенко – це дивосвіт любові. Це почуття то ніжне й непередбачуване, то
трагічне, прощальне, але в будь якому випадку щире, непереможне, вічне. А
зустріч двох людей не зітреться у їхній
памяті ніколи.
***
Спини мене, отямся і отям,
така любов буває раз в ніколи,
вона ж промчить над зламаним життям,
за нею ж будуть бігти видноколи,
вона ж порве нам спокій до струни,
вона ж слова поспалює вустами,
спини мене, спини і схамени,
ще поки можу думати востаннє,
ще поки можу, але вже не можу,
настала черга й на мою зорю,
чи біля тебе душу відморожу,
чи біля тебе полумям згорю.
***
Я дуже тяжко Вами відболіла.
Це все було, як марення, як сон.
Любов підкралась тихо, як Даліла,
а розум спав, довірливий Самсон.
Тепер пора прощатися нам. Будень.
На білих вікнах змерзли міражі.
І як ми будем, як тепер ми будем?! -
такі вже рідні і такі чужі.
Ця казка днів - вона була недовгою.
Цей світлий сон - пішов без вороття.
Це тихе сяйво над моєю долею! -
воно лишилось на усе життя.
***
Розкажу тобі думку таємну,
дивний здогад мене обпік:
я залишуся в
серці твоєму
на сьогодні, на
завтра, навік.
І минатиме час, нанизавши
сотні вражень, імен і країн,-
на сьогодні, на
завтра, назавжди!-
ти залишишся в
серці моїм.
А чому? То чудна теорема,
на яку ти мене прирік.
То все разом, а
ти - окремо.
І сьогодні, і
завтра, й навік.
***
І
як тебе забути?
Душа
до краю добрела
Такої
дивної спрути
Я
ще ніколи не пила
Такої
чистої печалі
Такої
спраглої жаги
Такого
зойку у мовчанні,
Такого
сяйва навкруги,
Такої
зоряної тиші
Такого
безміру в добі!
Це,
може, навіть і не вірші,
А
квіти кинуті тобі.
***
Хай
буде легко. Дотиком пера.
Хай
буде вічно. Спомином пресвітлим.
Цей
білий світ – березова кора,
по
чорних днях побілена десь звідтам.
Сьогодні
сніг іти вже поривавсь.
Сьогодні
осінь похлинулась димом.
Хай
буде гірко. Спогадом про Вас.
Хай
буде світло, спогадом предивним.
Хай
не розбудить смутку телефон.
Нехай
печаль не зрушиться листами.
Хай
буде легко. Це був тільки сон,
що
ледь торкнувся памяті вустами.
***
Я кину все. Я вірю в кілометри —
обвітрені, задихані і злі.
Багато їх у матінки Деметри,
Котра була богінею землі.
О, розмотай шляхи мені, богине!
Світ за очі від себе забіжу.
Рятуй мене, врятуй мене, бо гине
моя душа, задивлена в чужу.
Так ніжно, так беззахисно, так віддано,
так всупереч тверезому уму.
Врятуй мене розлукою і віддалю,—
ні спогаду з тобою не візьму.
В гірких оазах сонячної цедри,
де грім тримає зливу в рукаві,
де тільки версти, дерев’яні зебри,
пасуться в запорошеній траві,—
хай буде степ, хай буде ліс і гори,
хай вибухне земна твоя пралють,
коли лихі на око семафори
мені дорогу смутком переллють!
***
Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.
Лиш не зроби слухняною рабою,
не ошукай і крил не обітни!
Не допусти, щоб світ зійшовся клином,
і не приспи, для чого я живу.
Даруй мені над шляхом тополиним
важкого сонця древню булаву.
Не дай мені заплутатись в дрібницях,
не розміняй на спотички доріг,
бо кості перевернуться в гробницях
гірких і гордих прадідів моїх.
І в них було кохання, як у мене,
і від любові тьмарився їм світ.
І їх жінки хапали за стремена,
та що поробиш, - тільки до воріт.
А там, а там... Жорстокий клекіт бою
і дзвін мечів до третьої весни...
Моя любове! Я перед тобою.
Бери мене в свої блаженні сни.
***
Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен,
Мов тихий дзвін гірського кришталю,
Несказане лишилось несказанним.
Життя ішло, минуло той перон.
Гукала тиша рупором вокзальним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось
несказанним.
Світали ночі, вечоріли дні,
Не раз хитнула доля терезами.
Слова, як сонце,
сходили в мені.
Несказане лишилось несказанним.
***
Не
говори печальними очима
те,
щобояться вимовить слова.
Так
виникає ніжність самочинна.
Так
виникає тиша грозова.
Чи
ти мій сон, чи ти моя уява,
Чи
просто чорна магія чола…
Яка
між нами райдуга стояла!
Яка
між нами прірва пролягла!
***
(вчитель) На віршіЛіни Костенко написано цілу
низку музичних творів, пісень, романсів.
Ольга БОГОМОЛЕЦЬ,бард, автор
музики і виконавець пісень на вірші Ліни Костенко, згадує: “Ще на початку 80-х років мені до рук потрапила її велика
книжка, як зараз пам’ятаю, — в синій обкладинці, — книжка з її лірикою. І коли
я навмання її відкрила, натрапила на вірш «Осінній день». Прочитавши його,
збагнула, що це — зовсім не вірш, а пісня. То й була перша пісня, яку я
написала в своєму житті. Точніше, не я її написала, а мені просто вдалося
підслухати ту музику, яку заклала Ліна Василівна в тій своїй поезії.”
Осінній день, осінній день, осінній!
О синій день, о синій день, о синій!
Осанна осені, о сум! Осанна.
Невже це осінь, осінь, о! — та сама.
Останні айстри горілиць зайшлися болем.
Ген килим, витканий із птиць, летить над полем.
Багдадський злодій літо вкрав, багдадський злодій.
І плаче коник серед трав — нема мелодій....
***
Двори стоять у хуртовині айстр.
Яка рожева й синя хуртовина!
Але чому я думаю про Вас?
Я Вас давно забути вже повинна.
Це так природно — відстані і час.
Я вже забула. Не моя провина, —
то музика нагадує про Вас,
то раптом ця осіння хуртовина.
Це так природно — музика і час,
і Ваша скрізь присутність невловима.
Двори стоять у хуртовині айстр.
Яка сумна й красива хуртовина!
***
Ті журавлі, і їх прощальні сурми...
Тих відлітань сюїта голуба...
Натягне дощ свої осінні струни,
торкне ті струни пальчиком верба.
Сумна арфістко,- рученьки вербові! -
по самі плечі вкутана в туман.
Зіграй мені мелодію любові,
ту, без котрої холодно словам.
Зіграй мені осінній плач калини.
Зіграй усе, що я тебе прошу.
Я не скрипковий ключ, а журавлиний
тобі над полем в небі напишу.
***
Осінній
день березами почавсь.
Різбить
печаль свої дереворити.
Я
думаю про тебе весь мій час,
Але
про це не треба говорити.
Ти
прийдеш знов, ми будемо на «ви».
Чи
ж неповторне можна повторити?
В
моїх очах свій сум перепливи,
Але
про це не треба говорити.
Хай
буде так. як я собі велю
Свій
будень серця будемо творити
Я
Вас люблю, о як я Вас люблю!
Але про це не треба говорити.
***
Нічого такого не сталось
Бо хто ти для мене? Сторонній.
Життя соталось, соталось
гіркими нитками іронії.
Життя соталось, соталось…
Лишився клубочок болю.
Нічого такого не сталось.
Ти просто схожий на долю.
***
(вчитель)Поетичні
рядки Ліни Костенко — це наш національний скарб, наш золотий запас, Гордість
наша і Совість Вкраїнська. Ці рядки можна перечитувати безкінечно, і вони не
набридають, а навпаки приваблюють з новою силою і наповнюють свідомість міццю і
відчуттям причетності до рідної Землі — України. Хочеться бути частиною, бодай
маковим зерням, в тому, про що пише Ліна Костенко.
Не треба думати мізерно...
Безсмертя є ще де-не-де...
Хтось перевіяний, як зерно,
У ґрунт поезії впаде.
Митцю не треба нагород,
Його судьба нагородила,
Коли в людини є народ,
Тоді вона уже людина.
* * *
Немає коментарів:
Дописати коментар